ВСУ висловився про відсутність в державних реєстрах обмежень, встановлених судом

 

 

 

 

Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з урахуванням положень статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на визначення суду про забезпечення позову.

 

При цьому згідно з частиною третьою статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

 

Отже, забезпеченням позову є прийняття судом, в провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне і ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийнято на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційних труднощів при подальшому виконанні такого рішення.

 

З огляду на особливості і цілі забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову в день його надходження, копія постанови про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після його винесення. Таке рішення суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження постанови про забезпечення позову не зупиняє його виконання і не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України).

 

Забезпечення позову по суті — це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

 

Зазначені обмеження встановлюються постановою суду і вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України).

 

Тому той факт, що встановлені постановою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може бути підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо.