Суспільство не повинно бути байдужим до людей похилого віку
Євдокія Тимофіївна розповіла суддям свою історію: «Я народилась в багатодітній сім’ї , в якій виховувалось шестеро дітей, сім’я переживала скрутні часи, тому в дворічному віці мене віддали до дитячого будинку. В 1941 році вихованців дитячого будинку евакуювали до Ростова, а з Ростова в Ташкент. Я дуже сильно сумувала за Одесою, просила, щоб мені дозволили повернутись, навіть в знак протесту декілька днів не їла. Тоді директор інтернату відправила мене до Одеси.
Приїхавши в Одесу, я продала свої речі та розшукала маму, яка на той момент жила в с. Біляївка. Мати жила одна, оскільки батька розстріляли, а всі мої брати та сестри знаходились в різних дитячих будинках.
Після закінчення війни приїхала моя старша сестра, вона працювала радисткою в Сибірі. Я вступила до ремісничого училища, а ввечері сестра навчала мене працювати радистом.
В 18 років я влаштувалась на роботу на завод «КІНАП» токарем по металу. Однак я ніколи не залишала свою мрію стати радисткою.
Через декілька років моя мрія здійснилась, я влаштувалась на роботу в управління пароплавства на посаду радиста, де працювала до виходу на пенсію»
Завершивши історію свого життя, Євдокія Тимофіївна подякувала суддям за увагу і подарунки та зауважила, що дуже приємно усвідомлювати, коли в такий нелегкий час, є люди які небайдужі до людей похилого віку.
