Нове процесуальне законодавство в дії: що змінилося для позивачів?

 

 

 

Що змінилося для позивачів, як подавати позов і на що слід звернути увагу учасникам процесу, виданню «Я і закон» розповів голова Київського районного суду міста Одеси, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права НУ «ОЮА» Сергій Чванкін.

 

«Новий» цивільний процесуальний кодекс в редакції після 03.12.2017 року, в порівнянні з попереднім процесуальним законом, ставить позивача в більш жорсткі рамки — це стосується і подачі доказів (до стадії подачі позову докази повинні бути зібрані і надані суду, а ті, отримати які не вдалося — повинні бути заявлені до витребування) і обов’язків позивача вчинити певні дії до подачі позову в суд: направити копію позову відповідачу і третім особам, провести попередній розрахунок судових витрат.

 

Не обійшло стороною і жорсткість правил, що відносяться до змісту позову, — серед іншого зміст статті 175 ЦПК вказує на те, що позивач, звертаючись до суду за захистом свого порушеного / невизнаного права або охоронюваного законом інтересу, тепер зобов’язаний вказати один з передбачених законом або договором способів захисту.

 

Раніше, в редакції процесуального закону до 03.10.2017 року, законодавець також обумовлював принцип захисту порушеного права певним способом, передбаченим договором або законом (ст. 16 ЦК України). Таким чином, норма процесуального права існувала в нерозривному зв’язку з нормою матеріального права, і вони в парі, по суті, закріплювали способи захисту.

 

Іншими словами, звертаючись до суду, позивач мав повне право ставити питання про захист його порушеного права конкретно-визначеним способом, який або передбачений законом, або передбачений договором, укладеним між сторонами спору і з якого ця суперечка і випливає, і суд розглядав відповідну справу в ракурсі заявленого позивачем способу захисту права.

 

При цьому, нерідкими були випадки, коли суд відмовляв у задоволенні позову не за тими підставами, що право особи не вимагало захисту, а з тих підстав, що ним обрано невірний спосіб захисту права.

 

Сучасна редакція ЦПК нормами ст. 5 і ст. 175 встановлює дещо інші, правила, які допускають різночитання.

 

Так, звертаючись до суду, позивач зобов’язаний вибрати спосіб захисту права серед передбачених законом або договором, проте, якщо в ході розгляду справи суд прийде до висновку про те, що закон або договір не передбачають ефективного способу захисту порушеного права позивача, суд, виходячи із заявлених позивачем вимог, може захистити його в інший спосіб, який не буде суперечити закону.

 

Таким чином, законодавчо закріплено обмежене, ситуативне, право суду на самостійне визначення способу захисту порушеного права позивача. При цьому ніякого узгодження з самим позивачем норма ч.2 ст. 5 ЦПК України не передбачає.

 

Слід зазначити і те, що положення ст. 16 ГК України, в зв’язку з позначеними повноваженнями суду, були доповнені фразою «… або судом, у передбачених законом випадках».

 

Таке нормативне регулювання питання про застосовувані судом способи захисту права позивача створює фундамент для формування «неофіційно»-прецедентних рішень в цій галузі, — коли судді, керуючись позитивною практикою колег будуть модельно слідувати їх висновкам.

 

Добре це чи погано — думки фахівців різняться. З одного боку — це ускладнює судочинство необхідністю відстеження великої судової практики, формування шаблонного підходу до розгляду справ. А з іншого — все ж фундамент прецедентності судових рішень було закладено давно — з тих пір, коли правові висновки Верховного Суду України нормативно було закріплено як обов’язкові до застосування всім суб’єктами владних повноважень. З цього боку подальше закріплення використання рішень судів як прецедентів – це вельми зручна практика, що дозволяє прискорити судочинство і гарантувати єдність правозастосування.

 

Безумовно, подібний прогрес у забезпеченні ефективного судового захисту прав і охоронюваних законом інтересів людини — великий крок для національної правозахисної діяльності.

 

Однак, існує ряд питань і складнощів, які ще слід вирішити: захищаючи право позивача в інший спосіб, ніж передбачено договором або законом, суд приймає на себе відповідальність за ефективність обраного способу захисту. Таким чином, в разі, якщо визначений судом спосіб виявиться неефективним, авторитет суду істотно постраждає, а суддя в своєму прагненні зробити «якнайкраще», має всі шанси «заробити» цілком обґрунтовану скаргу з боку учасників справи.

 

Таким чином, подібне «перетягування ковдри» вимагає від суддів певних якостей — як особистісних — ініціативності, готовності прийняти на себе відповідальність, далекоглядності, так і професійних — якісних і повних знань про процедуру виконання рішень, про специфіку діяльності профільних органів і установ. Інакше, визначений судом «оптимальний» спосіб захисту права може завести сторону позивача в глухий кут виконання рішення, коли позивач не тільки не отримає реального захисту, а й зазнає додаткові незручності.

 

Крім того, отримання рішення суду з конкретним способом захисту права може бути частиною стратегії позивача в ланцюзі судових тяжб, і скориставшись своїм правом, суд в такому випадку позбавить позивача того, на що він дійсно розраховував звертаючись до суду, що в свою чергу може стати приводом оскарження рішення про задоволення позову самим позивачем.

 

При цьому, ставити питання про заміну способу захисту права в засіданні суд не може, оскільки піднімаючи таке питання перед сторонами, суд одночасно висловить свою думку по суті спору, що неприпустимо в контексті правил здійснення правосуддя.

 

У підсумку, застосування судом заміни способу захисту права при винесенні рішення суду завжди буде для сторін «сюрпризом». І не завжди приємним.

 

Окремим питанням залишається персональна відповідальність суддів за застосування положень ч.2 ст. 5 ЦПК України. Чи можна замінювати один, передбачений законом або договором спосіб, заявлений позивачем, на інший, передбачений законом або договором, або, користуючись своїм правом, суд може замінити спосіб захисту права позивача тільки на «інший, такий, що не суперечить закону».

 

При цьому, в разі правомірності заміни передбачених законом або договором способів між собою — така норма взагалі поставить під сумнів необхідність зазначення позивачем при пред’явленні позову способу захисту його прав, що передбачено ст. 175 ГУ України.

 

Разом з тим, чи будуть карати суддів за заміну способу захисту права позивача — в тому контексті, що це може бути оцінено як зацікавленість судді в розгляді справи, або за винесення відмовного рішення з мотивів неналежного способу захисту права — в контексті обмеження права позивача на доступ до правосуддя і зокрема на ефективний захист його прав судом, — залежить від того, наскільки відповідально і свідомо до такої новели законодавства підійдуть і судді і учасники процесу, і в цілому суспільство в своїй оцінці оновленого підходу до глобального питання судового захисту прав людини в Україні.