Який відсоток рішень судів в Україні реально виконується?

 

 

 

Так, за відомостями Мін’юсту України, станом на кінець вересня 2017 року в Україні виконується 31% судових рішень за якими було видано виконавчі листи та які було подано на примусове виконання до органів державної виконавчої служби.

 

Для порівняння можемо сказали хоча б те, що громадяни країн ЄС взагалі не зрозуміє порушеного питання, адже у нього і думки не буде про те, що рішення суду може бути не виконане.

 

Разом з тим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що реальне виконання рішень суду є обов’язковою складовою частиною права на справедливий суд та показником внутрішнього авторитету держави, оскільки правосуддя вважається таким, що відбулось тільки якщо рішення суду виконане, а права, про необхідність захисту яких дійшов висновку суд, були відновлені.

 

При цьому повну відповідальність за рішення суду та його виконання суспільство традиційно покладає на суддю, що його ухвалив, в той час, коли фактично інститут судового контролю за виконанням рішень фактично зводиться до вирішення судом певних процесуальних питань, пов’язаних з виконанням рішень – розглядом скарг на дії чи бездіяльність державного виконавця, вирішення формальних питань щодо заміни учасників виконавчого провадження, а також деяких питань щодо обмеження прав боржника, необхідних для реального виконання рішення суду, — права на вільне пересування та на недоторканість житла.

 

Та чи достатньо таких повноважень суду для того, щоб гарантувати громадянам України реальне виконання ухваленого рішення, а світовій спільноті дотримання державою Україною прийнятих на себе зобов’язань за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод?

 

Добре відома ситуація, коли отримавши рішення суду про задоволення позову, позивач у наступному має прикладати неспівмірні зусилля для його реалізації, або взагалі не отримує те, на що розраховував від початку.

 

Причин можна називати багато, — починаючи з низького авторитету судового рішення як такого, прогалин у процесуальному законодавстві, не ефективним функціонуванням системи примусового виконання рішень та не налаштованою взаємодією суду та органів виконання рішень, та закінчуючи несвідомістю конкретних осіб та загальною правовою культурою населення, де надання послуг з «ухилення від виконання рішення суду» чи «протидії органам ДВС» є законними видами діяльності деяких фахівців у галузі права, а строки на які вдається «затягти» виконання рішення суду є предметом їх гордості.

При цьому механізм протидії ухиленню від виконання рішення суду, що включає в себе заходи впливу аж до притягнення боржника до кримінальної відповідальності (ст. 382КК України) є не ефективним, оскільки по-перше є недостатньо диференційованим у сенсі можливих заходів впливу, а по-друге сам механізм притягнення до відповідальності о поєднанні з законодавчим регулювання прав та обов’язків боржника є настільки складним, що фактично спростовує невідворотність покарання за ухилення від виконання рішення суду, надаючи можливість недобросовісному боржнику зволікати у виконанні рішення стільки, скільки йому буде завгодно.

 

  Так само, як і причин проблеми, можна назвати багато можливих способів її подолання, — удосконалення взаємодії суду та органів та посадових осіб яких уповноважено на примусове виконання рішень, або навіть реформування підвідомчості виконавчої служби – від міністерства юстиції до державної судової адміністрації, запровадження дієвих важелів протидії зловживанню правами зі сторони боржника, доопрацювання механізмів впливу на несумлінних боржників та фахівців у галуза права, що в супереч інтересам суспільства допомагають боржникам ухилятися від виконання рішення суду, та в цілому шляхом зміцнення авторитету судового рішення як акту індивідуальної дії та закріплення у суспільстві розуміння невідворотності його виконання.

 

Крім того одним із можливих шляхів покращення ситуації із виконання рішень судів є запровадження інституту приватних виконавців.  Відповідна реформа була започаткована в середині 2016 року, та на теперішній час спеціальну підготовку пройшли вже близько 1300 осіб, 101 з яких склали відповідні іспити на допуск до професії приватного виконавця. 

 

Вони зможуть на рівні з державними виконувати рішення, окрім найбільш соціально-гострих. Таких як виселення фізичної особи чи рішення щодо встановлення опіки над дитиною а також рішень, де позивачем чи відповідачем є державні органи чи компанії.

 

При цьому громадяни самостійно зможуть обирати, до кого з виконавців їм звернутися. Це створить конкуренцію і відповідно – підвищить якість послуг й ефективність роботи виконавців.

 

Чи призведе така реформа до реального покращення стану виконання ухвалених судом рішень – покаже час, та у будь-якому випадку, суд не має залишатись осторонь вирішення такої проблеми.

 

Так, запроваджений у якості пілотного проекту на базі Київського районного суду м. Одеси, «електронний суд», а у наступному, — Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система та її складова частина — Єдиний державний реєстр виконавчих документів, мають на меті спрощення доступу до правосуддя, що включає у себе у тому числі і доступ до виконання рішень.

 

Проектами відповідних нормативних документів передбачено, зокрема, що уповноважена на примусове виконання рішень особа матиме доступ до відповідного реєстру, та відпаде як така необхідність у паперовому виготовленні виконавчих листів, що значно пришвидшить вчинення виконавчих дій на ранніх стадіях виконання рішення. Крім того сама нова концепція електронізації проваджень, як судових, так і виконавчих, має на меті пришвидшення документообігу між судом та іншими особами, у тому числі тими, що виконують рішення суду.

 

Вбачається, що наведені реформи у своїй сукупності мають значний потенціал, та реальні перспективи змінити ситуацію щодо виконання ухвалених судами рішень на краще, до рівня Європейських країн, та разом з тим слід пам’ятати, що подальший розвиток Українського суспільства як правового залежить від особистої сумлінності та правової свідомості кожного з нас.